«Африканці заробляють призові, купляють на них стадо корів». Сергій Лебідь 9 разів вигравав чемпіон Європи з кросу

240
215
19.05.2020
«Африканці заробляють призові, купляють на них стадо корів». Сергій Лебідь 9 разів вигравав чемпіон Європи з кросу

Його мало знають в Україні, але в Європі він мав базу в декілька тисяч персональних фанів. Сергій Лебідь більше 10 років виступав за міланський клуб «Ковер», з яким вигравав чемпіонат країни і Лігу чемпіонів. В Італії його називали Бьендо, що в перекладі з італійської означає білий. Мабуть, він єдиний білий, який успішно конкурував з темношкірими атлетами в кросі.

Сергій ріс круглим сиротою — батько розбився на мотоциклі, коли наш герой ще був дитиною. Через 10 років в інший світ пішла і мати. Зараз він — найтитулованіший кросмен Європи. Чемпіонат континенту українець виграв дев'ять разів (!) — за цим показником він абсолютний рекордсмен. У відвертій розмові з Максимом Розенком Лебідь пояснив, у чому секрет популярності кросу в Європі серед спонсорів і чому крос був виключений з програми Олімпійських ігор в 1924 році.

Сергій, боягуз не грає в хокей. А хто не бігає крос?

Хто не вміє його бігати. Адже це не всім дано. На гладкій доріжці ти можеш бути чемпіоном світу. Але це зовсім не гарантія, що ти зможеш добитися чогось серйозного в кросі. Універсалів, які однаково успішно виступають і на гладкій доріжці, і в кросі — одиниці. Найяскравішим представником універсалів був триразовий олімпійський чемпіон ефіоп Кенесісе Бекеле.

Що найскладніше в подоланні 10-кілометровій дистанції по бездоріжжю?

Особисто мені психологічно легше бігти крос, ніж «десятку» на стадіоні. Тому що 10 тисяч метрів на арені — це 25 кіл. А в кросі 10 кілометрів — максимум п'ять кіл. А може бути і взагалі два. Ну а складнощів в кросі вистачає. Потрібно бігти по бездоріжжю в грудні, січні, лютому. Місити бруд ногами. Один з найбільш представницьких міжнародних комерційних турнірів проходив взимку в Брюсселі. Там, коли до фінішу добігали, іноді номерів учасників не видно було - форма заляпана брудом з ніг до голови. Та й взагалі, в порівнянні з доріжкою в кросі зовсім інша специфіка. На доріжці ти «котиш», а по пересіченій місцевості «валишь». На гладкій поверхні ти тільки стопою працюєш. А в кросі ще і стегна доводиться підключати — особливо, коли по щиколотку в багнюці ноги потопають. Тому без спеціально підготовки переходити з доріжки на крос і назад дуже складно.

Дивитися також: Дівчина дня: відверта фотосесія української журналістки зі спортивної династії

Чому і на доріжці, і в кросі темношкірі хлопці тіснять білошкірих?

Ще 25 років тому ситуація була трохи іншою. На турнірах на гладкій доріжці серед 20 учасників між білими і чорними був паритет. Зараз буває, що з 20 легкоатлетів на старт виходить лише двоє білих, а решта — темношкірі. Тут певний прорахунок допустили організатори турнірів. Раніше всім спортсменом за участь в турнірах платили так звані «стартові». Білим — по 1000 доларів, африканцям — по 400-500. Потім організатори від практики «стартових» почали відмовлятися — призові отримували тільки легкоатлети, які посіли перші 6-8 місць. На рядових комерційних турнірах переможцю виплачувалося, наприклад, 6 тисяч доларів. У темношкірих хлопців з'явився потужний стимул — до цього вони могли тільки за 10 змагань такі гроші заробити, а зараз - за один турнір. У підсумку через кілька років на подібних турнірах вся Кенія і Ефіопія бігати стала. Все-таки, африканці менш перебірливі ніж європейці. Перед ними, як правило, стоять більш приземлені завдання — виграти грошей, купити на них в своє селище стадо корів і далі бігати. Поки вся їхня сім'я сільським господарством займається. А білі більш вибагливі. Багато моїх колег детально прорахували фінансову привабливість змагань і зробили свій вибір — змінили доріжку на крос. Тому що в Європі крос користується популярністю у спонсорів.

Звідки у спонсорів така любов до кросу?

Це твереза ​​любов — з розрахунком. Для того, щоб провести турнір на доріжці, потрібно орендувати стадіон. А для кросу він не потрібен. Просто складаєш маршрут, домовляєшся з місцевою владою, перекриваєш дорогу, підключаєш спонсорів і телебачення - і ось тобі турнір. Глядачів купа прийшла, всі задоволені. 10-12 років тому ще забіги популярні стали - теж на гладкій доріжці, але без арени. Просто маршрут на асфальті склав, домовився з владою, перекрив дорогу - і вперед.

Після 35 років ви змінили крос на марафон. Такий перехід був продиктований фінансовими причинами?

Не тільки. Марафон освоював для того, щоб втілити в життя свою найзаповітнішу спортивну мрію - стати олімпійським чемпіоном. Шкода, що свого часу крос виключили з програми Олімпійських ігор. А все через нехлюйство організаторів Олімпіади в Парижі-1924. Дистанція, що пролягала навколо стадіону «Коломб» була дуже важкою. На трасі не було жодного дерева, термометр показував 45 градусів вище нуля. Крім того, спортсменам довелося бігти по дорозі, яка петляла біля звалища господарських відходів. Дихати було неможливо, і учасники буквально падали на дистанції. З 38 учасників, які стартували до фінішувало добігли лише 15. Після цього крос було виключено з програми Олімпійських ігор.

Читати також: Ярослав Попович: «Хочемо створити в Україні професійну велокоманду»

Ви перемагали в десятках найпрестижніших міжнародних комерційних турнірах. Який найоригінальніший приз отримували?

Якось в Іспанії мені подарували молоденьку овечку. Живу! Спочатку думав, що організатори турніру таким екстравагантним чином просто жартують над переможцем. Але все було серйозно. До сих пір пам'ятаю, як вівця жалібно мекала, немов передчуваю щось недобре. Потім в іспанському журналі бачив власне фото, де стою на п'єдесталі, тримаючи в руках цю бідну овечку. Втім, можливо у неї було і щасливе життя. Адже відразу її подарував приятелеві-іспанцеві. Тверезо розсудив, що складно буде взяти її з собою в літак.

Також якось знову в Іспанії подарували разом з чеком і величезним красенем-кубком в'ялену ногу теля.

Коли ви феєріли в італійському «Ковері» у вас була можливість оформити собі італійське громадянство. Чому не скористалися цією опцією?

Тому що мій будинок в Дніпрі. Там я народився, там живуть мої близькі. Є речі, які важливіші за гроші. Хоча, якби став італійцем, заробляв би, звичайно, набагато більше. Але батьківщину не вибирають. Пишаюся тим, що я українець.

Легка атлетика вважається «допінговим» видом спорту. Скільки допінг-контроля здали за свою 25-річну кар'єру?

Свій перший чемпіонат Європи виграв в 1998 році. Увага до мене з боку працівників Всесвітнього антидопінгового агентства (ВАДА) відразу збільшилася в рази. Протягом наступних 12 років перевіряли по 10 разів на рік. Так що свої 150 допінг-проб точно здав.

Інспектори ВАДА часто влаштовували перевірки поза змаганнями. Регулярно повинен заповнювати спеціальну відомість, в якій вказую своє місцезнаходження в той чи інший відрізок часу. Якось в Барселоні за три дні до старту турніру до мене зайшли в гості офіцери ВАДА о сьомій ранку. Показали посвідчення - і вперед, здавай сечу. Іноді бувають такі моменти, що стає просто неприємно. До Берліна якось їхав, німецькі митники, дізнавшись, що я легкоатлет, перевіряли всю машину. До цього в Швейцарію теж на власному авто поїхав. Так там місцеві поліцейські мені ледь не обшук з пристрастю влаштували. В акумулятор заглядали, мабуть, там заборонені речовини шукали.

Читати також: Історія дня. Як за українцем Поповичем полювало ФБР

Особиста справа:

Сергій Лебідь. Народився 15 липня 1975 року в Дніпропетровську. Заслужений майстер спорту України з легкої атлетики (2004). Дев'ятиразовий чемпіон Європи (1998, 2001, 2002, 2003, 2004, 2005, 2007, 2008, 2010), срібний призер чемпіонату світу-2001 з кросу. Бронзовий призер Євро-2002, триразовий переможець Всесвітньої Універсіади (1999, 2001, 2003) з бігу на дистанції 5000 метрів. Учасник Олімпійських ігор в Сіднеї-2000 і Афінах-2004.

Відгуки 0

Залиште свій відгук